Будинок Уряду Карпатської України, сучасний вигляд, Хуст, Закарпаття

Заколот проти уряду Карпатської України

Зі спогадів Вікентія Шандора

У справі заколоту проти уряду Карпатської України часто виникали розмови між закарпатцями в еміграції. Їхні погляди були поділені.

Слухаючи ці розмови, я вирішив ради правди дослідити цю справу, тому взявся збирати інформації між компетентними людьми, близькими до уряду в Хусті, а також між самими членами уряду. Хотів я знайти правду і поставити справу на тривку доказову базу або її зовсім відкинути, як недійсну. Мені вдалося зібрати досить обширний матеріал, який, однак, не вважаю достатнім. Здається, що в цьому ще всього не знаємо.

Головним поштовхом для мене в цьому питанні послужила стаття в місячнику «Наш голос», бо ставила справу конкретно (виходить у Трентоні), яку підписав А. Мельник. Листом я звернувся до редактора вказаного журналу інж. Дмитра Кузика, попросивши від нього адресу автора статті. Редактор відповів, що інформації дістав від д-ра В. Комаринського. Комаринський описав справу в основі так, як я навів її вище.

Проф. Володимир Бирчак, заслужений громадський і культурний діяч, вихователь шкільної і пластової молоді, жив у Хусті і старанно записував тодішні події. Про змову, таємні наради командантів, що належали до Головної команди Січі, і вирішили зробити державний переворот, він пише: «Вони нарікали, що міністр і прем’єр Волошин замало енерґійно виступали проти ґенерала Прхали, і тому хотіли їх обох та ще багато інших людей усунути і проголосити свою диктатуру».

Змова була планова, і про неї знали урядові кола. Наводимо частину розмови Федора Ревая, голови УНО, та першого заступника голови Сойму Карпатської України, із Степаном Папом (псевдонім – Пугач) у концентраційному таборі Ворюлопоші біля Ніредьгази (Мадярщина) у 1939 р, Степан Пап пише:

«Одного разу Ревай підійшов до мене і якось зненацька запитав:
– Скажи, Степане, як це було з планом команди Січі, щоб повалити уряд д-ра Волошина?

Я витріщив очі на нього і кажу йому:
– Пане редакторе, про це я перший раз чую.

– А я скажу тобі ще й місце цеї змови. Це не було у домівці Січі, її Головної команди, але в одній із кімнат Січової гостипиці

– Нічого подібного я не чув і не знаю».

Пугача, тобто о. Степана Папа у справі змови переслуховував надпоручик Степан Вайда, який навіть погрозив йому, внаслідок чого Пугач, Верховний Пластун, обґрунтовано почував себе ображеним.

Він справді про цю змову нічого не знав.

До справи змови проти уряду Волошина обізвався також поет Зореслав (о. Севастіан Сабол, ЧСВВ) в листі від 26 січня 1984 р.

Про замах він пише таке:

«Про змову проти уряду Карпатської України я чув ще в Хусті. Я часто бував у будинку Головної команди Карпатської Січі, а також брав участь у її нарадах раз-двічі в місяць. Не пам’ятаю, однак, від кого я довідався про змову. Можливо від О. Блистова, який завжди був дуже щирий зі мною…

Вістку про змову я вважав дуже поважною справою й зараз зареаґував на неї, хоч властиво це не було моїм ділом. Моє враження було, що підозріння падало на галичан, випробованих підпільників. Отож після засідання Головної команди я підійшов до добре знайомого мені старшини – Романа Шухевича, який стояв із іншим старшиною в кутку салі, де відбувалася нарада.

Я заговорив до них одверто: «Панове, ми вдячні вам, галичанам, що прийшли допомогти нам будувати Карпатську Україну, бо в нас нема фахових військовиків, але ми не бажаємо собі, щоб ви зруйнували нам те, що ми протягом повних двадцятьох років будували».

Карпатська Україна в боротьбі за незалежність

Покійний Р. Шухевич, заскочений такими моїми словами, розвів руками і сказав: «Отче, ми також чули про якусь змову, але ми нічого спільного з тим не маємо». Може, дальші дослідження в майбутньому покажуть, чи Р. Шухевич казав правду».

Зрозуміло, що кожний може мати свій погляд на справу змови проти уряду щодо її характеристики, але на підставі тверджень наведених тут осіб заперечувати змову, чи заглушити її бубнами і трубами є досить важко. Це явище в житті нашої сфедерованої молодої держави є сумним і неприємним. Воно пригнічує сумління всіх нас, як тяжкий надмогильний камінь.

Іван Сарвадій декілька років мучився у концтаборі в СРСР, де були також і Федір Ревай, д-р Ю. Бращайко, д-р Едмунд Бачинський, брати Климпуші (Василь – депутат, Дмитро – голова Карпатської Січі), д-р Мілош Дрбал (vex, депутат) та ін. Сарвадій згадує, що вони розмовляли про замах. У ході розмови згадувались Росоха, Роман, Рогач, Врецьона-Волянський, Лопатинський-Калина. Відмічає також, що голова Карпатської Січі Дмитро Климпуш не брав участі у таємних нарадах змовників (Іван Сарвадій. Змова проти уряду Карпатської України. – 1984. – С. 11–12).

Спосіб і форми, якими був заколот планований і як мав бути здійснений, не свідчать про високий рівень політичної мудрості змовників та знання механіки державної машини. Якщо ці люди не були спроможні відчути, де кінчається інтерес Німеччини і де починається інтерес нашої державності, їх не слід було допускати на керівні посади, а як там уже були – потрібно було їх вчас усунути. Це для нас сумний, зате одночасно дуже повчальний випадок, що на вирішальні посади в державному апараті уряд повинен вкрай уважно підбирати людей. Від імені уряду справу замаху розсліджував начальник державної безпеки нпор. Степан Вайда. За твердженням Ревая, щоб оминути розголос цього прикрого випадку між недоброзичливими сусідами, уряд відступив від супового слідства.

Деякі явища в політичному житті можна пояснити молодечим захопленням, нестачею досвіду і на цій підставі їх зрозуміти.

Однак, ніяк уже не можна зрозуміти чи виправдати вчинки національно-свідомих і поважних громадян – тридцятників, з належним життєвим досвідом, які були готові ніби-то з патріотичних почуттів виконати завдання проти своєї молодої держави. Такі вчинки кримінальне право кваліфікує як державну зраду!

Ще раз хочу тут підкреслити, що я не був очевидцем тих подій, бо працював у Празі. Інформації я одержував від вірогідних людей, з письмових документів, зокрема книжок та звукозаписів, і нема причини їм не вірити. Свідчення були мною ретельно аналізовані. Я це робив з обов’язку до нашої державної справи, з пошани до провідних людей та їхньої відповідальної праці, причому глибоко схиляюсь перед світлою пам’яттю січовиків, пластунів, вихованців учительської семінарії в Севлюші і всіх тих, хто віддав життя на полі бою, захищаючи волю і незалежність нашої держави. Маю на думці і тих синів Галичини, Центральної України, Буковини, Волині, які прийшли нам на допомогу і полягли героїчною смертю.

Джерело: Вікентій Шандор. Спомини. Том І. Карпатська Україна 1938-1939. – Ужгород: МПП «Ґражда», 1995. – 388 с: іл.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *